За шлюбним договором не може набуватись право власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації (ВССУ від 22 лютого 2017р. у справі 758/4906/15-ц)
Ухвала
іменем україни
22 лютого 2017 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Коротуна В.М., Попович О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 січня 2016 року,
в с т а н о в и л а :
У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що з 06 травня 2006 року перебував з
ОСОБА_4 в зареєстрованому шлюбі, при цьому з 2005 року постійно проживав з останньою в будинку АДРЕСА_1, який належав матері ОСОБА_4
Зазначав, що в період з 2005 року по 2008 рік за спільні кошти його сім'ї та сестри ОСОБА_4 у вказаному будинку був здійснений капітальний ремонт, а в 2006 року добудовано другий поверх.
16 березня 2011 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_6, отримала у власність 1/2 частину зазначеного вище будинку та земельної ділянки, призначеної для його обслуговування.
Зазначав, що 29 квітня 2011 року між ним та ОСОБА_4 було укладено шлюбний договір, за умовами якого все майно, яке належить кожному із них, набуте за час шлюбу, в тому числі шляхом дарування та спадкування, є їхньою спільною сумісною власністю.
Беручи до уваги зазначене просив визнати 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4, виділити йому у власність 1/4 частину вказаного будинку та 1/4 частину земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1, розташованої за вказаною адресою.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня
2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 27 жовтня 2015 року про виправлення описки, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду
м. Києва від 21 січня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.
Визнано 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4
У порядку поділу майна подружжя виділено у власність ОСОБА_3 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частину земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1, розташованої по АДРЕСА_1.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, ознайомившись із поданими запереченнями на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 за умовами шлюбного договору від 29 квітня 2011 року належить право власності на 1/4 частину нерухомого майна, набутого ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 16 березня 2011 року, яке підлягає виділу в порядку поділу майна подружжя.
Колегія суддів не може погодитись із зазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 06 травня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб.
Згідно з договором дарування від 16 березня 2011 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_4 та ОСОБА_7 в рівних частках житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
29 квітня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено шлюбний договір, за пп. г п. 2.2 якого сторони погодили, що спільною сумісною власністю подружжя є майно (в тому числі грошові кошти), набуті чоловіком або дружиною за час шлюбу, на підставі договору дарування або у порядку спадкування.
Згідно з ч. ч. 1, 9 ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Так, ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Отже принцип свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.
Водночас задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що зміст укладеного між сторонами шлюбного договору суперечить встановленим ч. 5 ст. 93 СК України обмеженням щодо його укладення.
Згідно з ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
При цьому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
В силу положень ч. 2 ст. 97 СК України та ч. 5 ст. 93 СК України при укладенні шлюбного договору сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. ст. 57, 60 СК України, однак, на підставі шлюбного договору неможливий перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації.
За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обмовлені цим договором.
Водночас за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття ОСОБА_3 права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
На зазначене суди попередніх інстанцій не звернули уваги, неповно встановили фактичні обставини справи щодо відповідності умов шлюбного договору встановленим законом обмежень щодо його укладення та дійшли передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3
З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно встановили фактичні обставини справи, а тому оскаржувані рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, з підстав передбачених ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня
2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 січня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.Є. Червинська
Судді: І.М. Завгородня
В.М.Коротун
Л.М.Мазур
О.В. Попович