Джерело: www.notarius.co.ua/330 від 29.10.14

Правовий висновок ВСУ від 18.10.2014 року у справі за № 6-92цс13 про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення її



П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

18 вересня  2013 року                                                                                        м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

Головуючого

Яреми А.Г.

Суддів:

Патрюка М.В.,

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

 

Гуменюка В.І.,

Григор’євої Л.І.,

Онопенка В.В.,

Охрімчук Л.І.,

Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2012 року у справі за позовом Бердянського природоохоронного міжрайонного прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Бердянської міської ради до ОСОБА_1, третя особа – державне підприємство «Центр державного земельного кадастру», про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення її,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2011 року Бердянський природоохоронний міжрайонний прокурор Запорізької області звернувся до суду із заявою в інтересах держави    в особі Бердянської міської ради до ОСОБА_1, третя особа – державне підприємство «Центр державного земельного кадастру», про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним,     скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення її. Прокурор зазначав, що рішенням Бердянської міської ради         від 29 жовтня 2009 року члену обслуговуючого садівничого кооперативу «Гроно» (далі – ОСК «Гроно») ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва площею 0,0598 га, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 та розташована в ОСК «Гроно». На підставі цього рішення ОСОБА_1 в листопаді 2009 року отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Посилаючись на те, що зазначена земельна ділянка у встановленому законом порядку ОСК «Гроно» не надавалася, а сама ОСОБА_1 членом ОСК «Гроно» не є, що в подальшому було визнано Бердянською міською радою, яка 30 грудня 2010 року за протестом прокурора скасувала своє рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, прокурор просив визнати виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку недійсним, скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_1 та зобов’язати ОСОБА_1  повернути земельну ділянку Бердянській міській раді.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 22 березня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від                       10 липня 2012 року, у позові відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2012 року касаційну скаргу заступника прокурора Запорізької області відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції заступник Генерального прокурора України просить скасувати судове рішення касаційного суду й ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 116, 118 Земельного кодексу України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора Сахно Н.В. на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на підставі рішення Бердянської міської ради від 29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, яким посвідчене набуте нею право власності, відтак, рішення міської ради вичерпало свою дію фактом його виконання і після цього воно не могло бути скасоване самою міською радою, тобто рішення міської ради від 30 грудня 2010 року про скасування свого попереднього рішення щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 є незаконним. Крім того, за змістом           ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених законом.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок встановлено ст. 118 Земельного кодексу України.

Звертаючись до суду із заявою, прокурор посилався на незаконність рішення Бердянської міської ради від 29 вересня 2009 року про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 як члену ОСК «Гроно», в користуванні якої ця земельна ділянка перебувала. Прокурор вказував, що ОСК «Гроно» земельна ділянка у встановленому законом порядком не передавалася, сама ОСОБА_1 членом ОСК «Гроно» не є, а рішення міською радою щодо неї прийнято на підставі виданих головою ОСК «Гроно» документів, в яких було вказано завідомо неправдиві дані про членство ОСОБА_1 в ОСК «Гроно», за що голову ОСК «Гроно» ОСОБА_2 вироком Бердянського міськрайонного суду від 1 грудня 2010 року визнано винним та засуджено за ч. 1 ст. 366 КК України.

Суд зазначених посилань не перевірив та не встановив чи ґрунтується на законі рішення міської ради про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, а обмежився лише тим, що міська рада в подальшому скасувала своє рішення, визнавши тим самим його незаконність.

Разом з тим, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня, 10 вересня, 1 жовтня та                                    3 грудня 2012 року, постановлених у справах з подібних правовідносин, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 116, 118 Земельного кодексу України посилається у своїй заяві прокурор, суд касаційної інстанції вказував, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, а тому вирішення питання про правомірність його видачі залежить від того чи є законним рішення, на підставі якого його видано.

Щодо посилань судів на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо підстав позбавлення особи власності Верховний Суд України виходить з такого.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства»    від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»        від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обовязок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

У справі «Федоренко проти України», на рішення Європейського суду з прав людини від 1 червня 2006 року в якій посилається в своєму рішенні суд, встановлено такі обставини. 9 квітня 1997 року заявник продав свій будинок Головному управлінню юстиції в Кіровоградській області. Згідно з договором купівлі-продажу продавець мав виплатити за будинок кошти в розмірі 35 000 грн. в два етапи: 5 та 30 000 грн. відповідно 1 травня та 1 вересня 1997 року. У договорі також зазначалося: «У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17 000 доларів США».

В подальшому покупець своєчасно розрахунку за придбаний будинок не провів, а тим часом курс гривні відносно долара США значно знизився, у зв’язку з чим, на думку заявника, він втратив приблизно 6 553 долари США.

Зважаючи на такі обставини справи, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявник мав щонайменше «законні сподівання» на дохід відповідно до пункту договору про доларовий еквівалент суми в гривні, і це сподівання може вважатися «майном» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Європейський суд з прав людини також констатував, що дії управління юстиції можна розцінити як такі, що звели нанівець «законні сподівання» заявника за договором і позбавили його, зокрема, умови, на яку він погодився під час укладання договору.

За таких обставин Європейський суд зробив висновок, що в цій справі мало місце непропорційне втручання в мирне володіння своїм майном, а отже було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.  

За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства», на рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року у якій також послався суд, заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати – в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції – складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов’язання, взяті ним на себе у зв’язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

Однак у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.

Так, як зазначав прокурор, відповідачка набула право власності на земельну ділянку незаконно, адже та була надана їй у власність як члену садівничого кооперативу, хоча ні земельна ділянка не перебувала в користуванні цього кооперативу, ні сама відповідачка не була його членом.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно і шляхом вчинення кримінально караних дій.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Отже, обставини справ «Федоренко проти України» і «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді справи, яка переглядається.

Щодо посилання суду на висновок Верховного Суду України про те, що самі по собі допущені органом публічної влади порушення при вирішення питання про передачу державного майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не були допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача, зроблений в постанові від 14 березня 2007 року, то текст зазначеного судового рішення свідчить про те, що Верховний Суд України такого висновку не робив.

Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2012 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд.  

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

 

Головуючий

 

А.Г. Ярема

 

 

Судді

 

 

М.В. Патрюк

 

 

 

Л.І. Григор’єва

 

 

 

В.І. Гуменюк

 

Н.П. Лященко

 

В.В. Онопенко

 

 

 

Л.І. Охрімчук

 

Я.М. Романюк

 

Ю.Л. Сенін

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі за № 6-92цс13

 

Oсобу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.